субота, 9 жовтня 2010 р.

Трішки більше про...(1)




...про Птасю. Вирішила, що коли днями нічого такого не стається, що б я вам тут розказувала, то розкажу більше про дівок. Шоб вникнути у всі наші "пригоди" потрібно знати тип людини та які в неї внутрішні конфлікти та зовнішність багато розповідає. Єдине, що страшнувато-це чи не образяться мої? Адже тут потрібно все дуже тоненько і делікатно розказати, щоб не сказати забагато того, що для вас не важливе, а для них навпаки.
Це рудоволосе з небесними очима завжди холерично-підірване (у доброму сенці). Її смаки у всьому схильні до субкультурних. Мелодії у мобільному завжди підривають "скрімом" на рівні ноги. Загалом для мене вона безпосередня, вміру дитяча, але постояти за себе, а коли потрібно, то і за інших може. А ще в неї крутезна мама. Ось такий поки невеличкий портрет моє Птасі. ще буду дописувати)







вівторок, 5 жовтня 2010 р.

І через 30 років...

Сьогодні одна пара, а опісля всі розбрелись (хочу лише додати, що пара була досить цікава і смачна(!). Залишилась я та Уляна. Ще не встигла скзати важливу річ, яка теж нас усіх єднає-газета "П*ятниця". І якщо говорити чесно, то в мене до неї скептичне ставлення. Більше як практика, яка ніяк не оплачується, але вимагає зусиль. Тож ми сьогодні докладали їх у розповсюдженні цієї нашої періодики. Находились-наносились...наговорились! Сьогодні було так по-осінньому затишно. Місто нас зачарувало, а ще привітні кав*ярні, в які ми носили "тягар". Спершу була №1, в якій мені мило усміхались офіціянти, потім був "ай лайк", де нас зацілував наш Ромко Лучків (в нього завтра великий день-день 19-х закруток), "Дім легенд", в якому Юля (така файнюща одногрупниця) зі своєю компані нас зустріла, там ми трішки посиділи (зовсім трішки), але там я зловила себе на думці, як гарно! Хочу, щоб так було завжди...так, коли поруч найкращі, улюблені люди. Потім йшли іншими кофейнями, забігли в міську раду, де, як завжди, кишить робота. Після розділились: я-Дзига, Гасова Лямпа, Улянка-Пункт, Фреска, а на перехресті Вірменської здибались і почимчикували до Лівого бережка і саме тут, дорогою від Кінопалацу (біля Вернісажу), ця дивна Уляна взяла з мене слово...що через 30 років ми гулятимемо тим Львовом (нехай не тим самим, що зараз, але Львовом). Клятва скріплена мізинчиками обов*язкова до виконання. І дорогою в своїй маршрутці (№60) я мріяла і малювала той день...цікаво чи він настане...і де ми будемо? ким будемо? і чи будемо?
Уляно, я пам*ятатиму! а ти?

Так ми починали...

Разом нас 5, і кожна настільки своєрідна, що кожної миті дивуюсь: як ми знайшлись?

Для кожної з нас ця історія буде своя. Вона буде побудована з точок зору іншої, а так як ми всі зовсім різні, то не знаю чи решта 4 погодяться з моєю. Отже, почну з Птасі. І хоч з нею я знайома найдовше, та все ж тіснішими наші контакти стали не так давно. З цією енергійною особистістю вперше зустрілась в школьці. Навчались ми у паралельних класах, і як це часто буває, коли не знаєш людини, а створюєш образ за переказами інших, вона на мене справила не дуже гарне враження. Ну добре, буду чесна, я її не злюбила...(Птасю, вибач!). І ось, ви собі тільки уявіть, як мене розчарувала новина: вона буде однією з моїх ОДНОГРУПНИЦЬ! Школу я згадую з ностальгією і спогади здебільшого гарні, але це університет, "нове життя" і от тобі! Твій однокласник (один з ненайбільш улюблених) та вона! Але є люди шалені і такі мені подобаються. Безпосередні, часто смішні і завжди повні якоїсь позитивної енергії. Птася така. Вона холеричніша за будь-якого холерика, але лише в найкращому сенсі цього слова. Щось я трохи відійшла від теми... щоб продовжити мені потрібно приплутати ще двох осіб. Улянцю і Настю. З першою та й з другою мене єднало захоплення журналістикою і спробою реалізації цієї мрії в Малій Академії Наук (МАН). Знайомство з фантазуючою кар*єристкою Уляною було таке, що запам*яталось, але це дурне перше враження(!). Моє чарівнятко, скажу тобі правду як і Птасі, що мені ти видалась далеко не "моєю" людиною. Здалась холодною і самовпевненою+розумною. Але минув якийсь тиждень і мої оті дурнезні думки розвіялись. От тільки Лучківа (то ще один МАНівський журналюга і друг на все життя) ревнувала дуже. Про цю чудернацьку дівчину скажу, шо вона титан. Вона робить практично все! Людина-кар*єра з дитячим поглядом на світ, який зараз зустріти дуже важко... Що ж до Анастасії, то в МАНі вона була у старшій групі, як і четверта наша Хри. А ми, молодші, не любили їх! Страшенно! Вони нам видавались нудними. Наша молодша група (МАН) була просто шикарна! Ми були активні, але за словами Хри, ми були вискочками (різні точки зору:). Як ви зрозуміли їх ми не любили зовсім, а ще взяти до уваги нашу конкуренцію на захисті наукових робіт...рррр! Але сталось так, що при вступі всіх МАНівців записали до однієї групи в університеті і додали нам ще кілька людей (Птасю наприклад). Конкуренція минула і якось треба було ладнати, та й потім виявилось, шо все те було більше нав*язаним (хочу сказати, що Хри мені завжди подобалась, це такий собі виняток:). А от Настя...ну шо тут скажеш. Як то я собі колись думала "фіфа"(наголос на перший склад). От пишу і не можу зрозуміти, чому так було, чому я будувала оте хибне враження? І скільки насправді є гарних людей, яких ми оцінюємо неправильно. Можливо дається взнаки оте моє нерозбирання в людях. І як все (для мене особливо) повертається з ніг на голову. Ті люди, яким віриш, в яких впевнений, яким відкриваєшся, довіряєш чомусь завжди від мене відходять. Напевне не вмію втримати, а може то просто не ті? А тут ось четверо, трьох з яких я не любила. Дивно. Фу! З*їхала, забагато патетики. Так от, університетська група почала наново знайомити вже знайомих людей і так відкрились мені мої (боюсь цього слова, щоб не наврочити) подруги. Якщо вам цікаво як ми, які наші будні-свята, чим ми живемо і чим ми такі різні, то читайте далі...